Вшановуючи героїзм і мужність захисників України, і ІТА «ЮН-ПРЕС» відбулася журналістська вітальня «Твої, Вітчизно, доньки і сини».
До вихованців Київського Палацу дітей та юнацтва, завітали люди, які є творцями нової історії України, які захищали нашу країну в зоні АТО – народний герой України Олена Мосійчук, віце-президент благодійного фонду «Здорове дитинство без меж» Тетяна Репеде і Анатолій Фатєєв, сапер, який отримав тяжкі поранення, втративши обидві ноги, але зміг знайти в собі сили жити далі. А ще з юними журналістами постійно була на зв’язку в он-лайн режимі директорка проекту «Невидимий батальйон», голова громадської організації «Інститут гендерних програм», керівниця волонтерського Центру підтримки аеророзвідки Марія Берлінська.
Серед гостей свята були молоді українські музиканти й виконавці пісень, поети й письменники Дмитро Мазуряк, Олександр Кучеренко, Богдан Ковальчук і Рима Товкайло.
Учасники заходу подивилися документальні фільми «Я - док» і «Невидимий батальйон». Фільм показує шість історій жінок, які воюють або воювали на сході України. Жінки-снайперки, танкістки, мінометниці оформлені кухарками та швачками— таку тенденцію помітила авторка фільму Марія Берлінська. Відповідно, жінки позбавлені належного соціального забезпечення, адже бойових втрат у кухарок чи швачок немає. Цей фільм — третя складова глобального проекту «Невидимий батальйон». До цього були реалізовані масштабний фотопроект і соціологічне дослідження, проведене групою експерток на чолі з кандидаткою соціологічних наук, викладачкою Києво-Могилянської академії Тамарою Марценюк. Воно, зокрема, засвідчило вади законодавства (за яким лише незначна кількість посад в армії відкрита для жінок), недоступність військової освіти й негативне ставлення до жінок, які служать.
Олена Мосійчук, Народний герой Ураїни з позивним «Мальок», частий гість у юних журналістів. Ця тендітна дівчина заслуговує на неабияку повагу та захоплення. Військовий парамедик і волонтер, на її рахунку більш ніж 130 врятованих життів. Сама Олена не знає скільки побратимів врятувала, вона не лічила, та шкодує, що їх могло бути більше. На три довгих роки вона покинула маленького сина, щоб боронити країну, ризикувала своїм життям, щоб врятувати батьків іншим дітям та синів іншим матерям. За свою жертовну службу отримала ордени й медалі, серед яких найвищу для неї нагороду - «Народний герой України». Але на війні отримують не лише нагороди; поранення і три контузії змусили Олену піти в запас за станом здоров’я. Шрами на тілі й на душі не зламали її, а надихнули продовжувати допомагати людям вже у новій якості. Нещодавно Олена демобілізувалась із полку «Азов» і долучилась до роботи в благодійному фонді «Здорове дитинство без меж» Тут військовий парамедик задіяна в переважній більшості програм: допомога бійцям АТО в проекті для Українського медико – соціального центру ветеранів війни; дітям, які постраждали внаслідок АТО на Сході країни та переселенцям, міжнародній діяльності, культурних та спортивних заходах тощо. Крім того Мальок проводить навчальні курси парамедицини в польових умовах для цивільних та військових, в які входять цивільна парамедицина, військова парамедицина, медичні та тактичні навички для військових.
"Мене вчили не прощати, стріляти без промаху і битися. Нас навчили воювати. І відучили посміхатися", – такі слова написала колись у соціальній мережі тендітна Олена Мосійчук, інструктор з медичної підготовки батальйону "Азов".
– Жінка повинна бути вірною та сильною, готовою віддати життя за своїх дітей, – розповідає Олена, – Але все ж таки приємно, коли весь загін вивозить мене у поле повне польових квітів і дарує теплі емоції. З самого початку в "Азові" я була на передовій, отримала три контузії, тріщину в нозі та осколки. Але думаю, що коли повністю одужаю, повернуся назад. Я об'їздила всі наші бойові позиції: Іловайськ, Мар'їнка, Сніжне, Широкине, Маріуполь, Саханка, Заїченко, Гранітне. За фахом я хімік, але отримала додаткову освіту у військовому інституті Естонії за спеціальністю «військовий парамедик». Це було вже під час війни, я поїхала туди на ротацію у 2015 році. Сподіваюся, коли закінчиться ця війна, зможу брати участь у миротворчих місіях по всьому світу і також допомагати там. Іноді бувають ситуації, до яких тебе не готували. Тому що та війна, до якої натівські інструктори готували, відрізняється від нашої. Вони воювали в Іраку, Афганістані, і до медиків там противник інакше ставився. А у нас в першу чергу вбивають медиків. Вони знають: якщо вбити медика, підрозділ втратить більше бійців, тому що медик рятує всіх. Під час бою під обстрілом моє завдання – надати першу допомогу і витягнути поранених на собі з-під обстрілу, поки бійці продовжують бій, щоб їх не відволікати. Витягла, посадила в машину, водій везе, а ти далі продовжуєш в машині рятувати людину, передаючи її на жовту зону. Бувало таке, що ми по троє-четверо діб не спали, поки не було підміни. Знаєте, дуже складно ставити крапельниці, коли йде бій, і завжди треба розраховувати на свого напарника або бійця, який буде тебе прикривати. Під час Широкинської операції ми привозили поранених до маріупольської бази медичної швидкої допомоги, там також працювали військові медики. Але 14 лютого, коли був дуже великий потік і наших поранених, і чужих, лікарі не знали, як їм оперувати в умовах антисанітарії. Адже ми звикли працювати в полях, в болоті, а вони – ні, тому лікарі просили допомогти їм. Коли не було місць в операційній, ми працювали в коридорі. Якось так склалося, що спочатку я була єдиною дівчиною в "Азові", яка працювала в червоній зоні. Мені, напевно, як мамі, важко це бачити. Мене не сприймають, як жінку: я – боєць і виконую такі ж функції, як і всі. Тим більше, моє завдання не воювати, а рятувати. Доводилося рятувати бійців і з ворожої сторони, для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію і все інше, а потім передавали СБУ, і там вже вирішували, що з ними робити. Все-таки, ми – медики, ми – не боги, щоб вирішувати, повинен бойовик жити, чи ні.
У мене син росте маленький, і для мене кожна людина, незалежно від віку – як мій син. Тому що я розумію, що кожного чекає мама вдома, і це дуже складно. І якщо не вдається врятувати людину – бувають такі поранення, не сумісні з життям – дуже складно з цим жити. Добровольцем я стала тому, що знала, що відбувається в нашій армії.
Олена Мосійчук розповідає, як хлопці відмовлялися їхати з нею на бойові виїзди, бо "вона баба і буде істерити". "Потім ловила їх по полю в істериці, тих хлопців", – зі сміхом розповідає Олена, - Сміливість не має статі, однак про це у нас ще не всі знають, на жаль.
Мальок розповідала й про страшні ситуації на війні, від яких мороз ішов по шкірі, про те, чим годували бійців, у яких умовах доводилося жити й воювати.
- У війни зовсім не жіноче обличчя. Війна сама по собі — це не людська справа. Коли війна приходить, комусь доводиться робити цю роботу військову. І це найдурніше, найбезглуздіше, що придумало людство. Війна не жіноча і не чоловіча справа, - каже народна героїня.А що спонукає дівчину все ж таки піти на фронт? Те ж, що спонукає і хлопця – окупація України. Звичайно було страшно. Це нормально. Коли люди кажуть, що нічого не бояться, це не правда.
«Терпи, терпи – зуби зчепи» – ці слова часто собі повторює учасник бойових дій на Донбасі Анатолій Фатєєв. Він пішов воювати добровольцем у віці 61-го року. Служив сапером у одних із найгарячіших точок – Авдіївці та Мар'їнці на Донеччині. «Ще коли в березні 2014-го «зеленічоловічки» зайшли в Крим, я побіг у Броварськийвійськкомат і написав заяву, щобузяли мене на фронт добровольцем. Вирішив, що не маю права ось так просто сидіти і дивитись», – розповідаєАнатолій.Однак, у військкоматі спочатку поставилися досить скептично до бажання літнього чоловіка. Але Анатолій не здавався й постійно нагадував про себе. Через рік прийшов виклик і направлення в у 20-й батальйон 93-ї бригади, а через три дні вже був на лінії фронту підАвдіївкою. Дружині Анатолію довелося, за його словами «навішати локшини на вуха», мовляв: « Їду просто на перепідготовку в якусь частину в тилу. Перед відправкою в зону АТО я запитав у військових начальників: «А як щодо того, абитрохи мене підучити? Все-таки тридцятьроків минуло як я воєнну кафедру закінчив, усе, що знав – забув. Та й обладнання, технології й озброєння, напевно, змінилися...». У відповідь почув: «Жити захочеш – навчишся».
Саме через брак досвіду у саперній справі 12 червня 2015-го року.під час розвідки у Мар’їнці один із найстарших воїнів у своїй частині, Анатолій отримав поранення і втратив обидві ноги, натрапивши на заміновану пастку ворога.
«… Був ясний сонячний день, - згадує Анатолій, - Отримую наказ: провести мінну розвідку й поставити міну. Є таке правило у саперів і розвідників: повзти завжди тим шляхом, який ти вже розвідав. Я провів розвідку, знайшов дві сепаратистські розтяжки, і поповз назад іншою дорогою. Це була моя перша помилка. Потімя встав на ноги, зробив два кроки і помітивна земліскло. Відразу подумав про нашиххлопців – будутьітивночі, наступлять, вночічути добре і будь-якийсепар просто влупитьчергу на звук. Думаю: попереджухлопців. Уже через нього переступив, але потімвирішивцескло все-таки прибрати. Цебула друга моя фатальна помилка. Я йогопідняв і зловивміну. Я відразу впав як підкошений. Праву ногу відірваловідразу, ліву ампутували в шпиталі… На щастя, поручбулинашібійці, якінаддалимені першу допомогу. Треба постійно бути уважним. Ось, наприклад, стоїтьзвичайнагільза, не буцайїї ногою! Ботиїїбуцнеш, а під нею міна. Наші на сепарський прапор сильно кидалися, просто як бики на червонуганчірку! Не потрібноцьогоробити, боїхспеціально лишали замінованими…».
ВетеранАТО переконаний, що якби у нього і в інших українських вояків було більше часу на фахову підготовку до бойових дій, жертв і поранених було б набагато менше.
Вороги позбавилийогоніг, але не змоглипоборотийого дух і знищити жагу до життя. Він так само сміється і жартує, як і до поранення.
- У мене все є. Отримав навіть квартиру від райдержадміністрації. Нещодавно мені виділили кошти й людей для ремонту й обладнання нового житла. Я навіть у футбол грав з такими ж каліками безногими, як сам, коли був на реабілітації в Австрії. Було кілька моментів у шпиталі, коли я хотів повіситися на штанзі від ліжка. А потім подумав: «Біль пройде, життя буде продовжуватися. А якщо я піду з цьогожиття, значить, сепаритебе вбили, перемогли? Цього не буде", - кажевін з посмішкою, - Терпи, стисни зуби і терпи!».
Через 3 місяці Анатолій став на протези й пішов, а через 1,5 роки він уже їздить на скутері. Мужній сапер нераз приїжджав в київський госпіталь, щоб морально підтримати молодих бійців з ампутованими кінцівками.
«Повернутися у мирне життя, не залишивши щось на фронті неможливо, - каже Анатолій, - Старість мене вдома не застане. Мені реально не вистачає часу. Піду навчатися на інженера теплонагляду – я ж півжиття пропрацював на будівництві.. А на запитаннячипішовбизнову на фронт, якбиможнабулоповернути час назад, відповідає: «Без вагань. Я недармавтративсвої ноги, щоськорисне таки встиг там зробити… Я мавзахистити свою країну, свою сім’ю, майбутнєсвоїхонуків. І життя наше поступовоналагоджується».
Письменниця Рима Товкайло поділилася своєю книгою, зібраною з розповідей бійців АТО.
Наталя Плохотнюк
джерело
